Книга “Шрі Ґуру та його милість”
Шріла Бгакті Ракшак Шрідгар Магарадж
5 глава
Божественна свідомість проти свідомості конфесійної
Учень: У пошуках духовної істини людина може приєднатися до релігійної місії, щоб досягти вищої мети свого життя. Однак з часом може виявитися, що сектантська політика перешкоджає його прогресу. Він може помітити, що в цьому релігійному суспільстві прагматичні інтереси переважають над духовними ідеалами. Але якщо він відчуває потребу продовжити свій пошук в іншому місці, то його старші можуть сказати йому, що більш високих істин не існує. Крім того, його можуть попередити, що якщо він залишить це суспільство, це йому дорого обійдеться. Він може стати вигнанцем, клеймованим як єретик за те, що щиро прагнув ідеалу, заради якого це суспільство було засновано. Чи повинен він, знехтувавши порадами своїх керівників, ризикнути залишити це суспільство, або ж спробувати залишитися в ньому незважаючи ні на що?
Шрідƨар Маƨарадж: Прогрес — це відкидання старого та прийняття нового. Отже, коли виникає протистояння між абсолютною та відносною точкою зору, треба прийняти абсолютну, а відносну залишити осторонь. Наприклад, якщо ви американець, але серцем відчуваєте себе соціалістом, ви все одно можете жити гармонійно як американець. Але якщо між соціалістами і капіталістами виникне конфлікт, на чий бік ви станете: соціалістів чи капіталістів?
Ви переконаний соціаліст, який живе в країні, де більшість належить до капіталістичної системи. Якщо між цими двома партіями немає розбіжностей, конфлікту теж немає. Але якщо відбувається зіткнення, на чий бік ви станете? Усередині ви можете вважати себе соціалістом, але заради миру та блага країни ви можете не висловлювати це публічно. Але припустімо, що ви затятий соціаліст. Ви будете триматися своїх переконань, зберігаючи чистоту своєї віри в соціалістів. Ви можете вирішити залишити країну і приєднатися до соціалістів.
Отже, абсолютні та відносні інтереси мають зовсім різні мотивації. І ми вважаємо абсолютні інтереси більш важливими. Ми маємо бути щирими щодо своїх переконань та основ нашої віри. Іноді, якщо наше оточення нас не влаштовує, нам доводиться його залишати. Навіть коли ми говоримо про чистоту руху свідомості Кришни, про чистоту вайшнавських переконань, ми повинні пам’ятати, що існують чистота та форма. Форма необхідна, щоб надати мені загальну підтримку та допомогти зберегти моє нинішнє становище. Водночас моє уявлення про вищий ідеал постійно штовхатиме мене вперед, вище і вище. Куди б я не пішов, я повинен слідувати вищому зразку та вищому ідеалу. Духовне життя сповнене прогресивного розвитку, у ньому немає місця застою. Розумієте?
Відданий: Так.
Шрідƨар Маƨарадж: Духовне життя завжди прогресивне. Ми знаходимося на стадії садгани, духовної практики, і бажаємо динамічного життя. Ми прагнемо йти вперед, а не назад. Формальне становище допоможе мені не втратити досягнуте, а мій невідступний потяг до ідеалу спонукатиме рухатися вперед. Це так само, як у різних течіях існує безліч ідей прогресу: прогресивні комуністи, прогресивні християни. Спершу були католики, потім протестанти, а пізніше пуритани — так розвивалося християнство. Розвиватися можна як у правильному напрямку, так і в неправильному. Пошук Шрі Кришни є динамічним і живим. Тому ми не можемо не йти на нові й нові внутрішні виправлення. Відповідно, наше життя повинне змінюватися і зовні, щоб нам не довелося пожертвувати тим вищим ідеалом, заради якого ми прийшли.
Людина народжується на певній землі за задумом природи, але високі ідеали можуть часом змусити її покинути батьківщину. Заради вищої мети свого життя Ейнштейн залишив Німеччину і вирушив в Америку. Таких прикладів у світі дуже багато. Ідеал — це все і вся. Найвищий ідеал людини — її найбільший скарб. Тому наш ідеал — наше найдорожче надбання.
Писання дають нам безліч порад, щоб побічно спрямувати нас до істини (сва-дƨарме нідƨанам̇ ш́рейаƨ̣, Бґ, 3.35). На певному етапі рекомендується відмовитися від ідеалу заради близьких друзів. Але в “Бƨаґавад-ґіті” остання настанова Кришни звучить так: сарва-дƨарма̄н парітйаджйа ма̄м экам̇ ш́аран̣ам̇ враджа — «Залиш навіть своїх друзів, якщо це потрібно, щоб зберегти свій вищий ідеал. Віддайся Мені. Я — справжня мета Писань». Ідеалісти найвищого типу можуть залишити свою країну, сім’ю, друзів і все інше, але тільки не свій ідеал.
У “Бƨаґавад-ґіті” (3.35) Кришна каже: «Краще померти, виконуючи власний обов’язок, ніж намагатися виконувати чужий». Це один із рівнів розуміння — відносне міркування. Абсолютне розуміння також дано в “Бƨаґавад-ґіті” (18.66):
सर्व्वधर्म्मान्परित्यज्य मामेकं शरणं व्रज ।
сарва-дƨарма̄н парітйаджйа
всі види релігії повністю відкинь
ма̄м экам̇ ш́аран̣ам̇ враджа
в Мені одному притулок прийми
Кришна каже: «Залиш усе і йди прямо до Мене».
Це революційний підхід, і він абсолютний. А відносний шлях такий: «Тримайся свого клану. Не покидай його», і це національна ідея. Є національна і конфесійна свідомість, а є божественна. Лише божественна свідомість абсолютна. Якщо конфесійна свідомість заважає розвитку божественної, її потрібно відкинути. Це підтверджується в “Шрімад-Бƨаґаватам” (5.5.18):
गुरुर्न स स्यात्स्वजनो न स स्यात्
पिता न स स्याज्जननी न सा स्यात् ।
दैवं न तत्स्यान्न पतिश्च स स्या-
न्न मोचयेद्य: समुपेतमृत्युम् ॥ १८ ॥
ґурур на са сйа̄т сва-джано на са сйа̄т
ґуру не він най буде родич не той най буде
піта̄ на са сйа̄дж джанані̄ на са̄ сйа̄т
батько не він най буде мати не вона най буде
даівам̇ на тат сйа̄н на патіш́ ча са сйа̄н
божество не то най буде не чоловік також він най буде
на мочайед йаƨ̣ самупета-мритйум
не врятує котрий того, хто в самсарі
«Слід негайно покинути навіть духовного вчителя, родича, батька, матір, чоловіка або божество, якщо вони не здатні врятувати нас із кругообігу народжень і смертей».
Що вже казати про звичайні речі, якщо іноді доводиться відмовитися навіть від власного Ґуру. Іноді доводиться відкинути Ґуру, як у випадку з Балі Маƨараджем, або своїх родичів, як у випадку з Вібгішаном. Праƨладі довелося залишити свого батька, а Бƨарата Маƨараджу — свою матір. У прагненні досягти Абсолютного Бога-Особи, Кхатванґа Маƨарадж залишив небесних богів, а яґ’я-патні (дружини брахманів) — своїх чоловіків.
Конфесія потрібна нам лише для того, щоб допомагати розвиватися. Якщо наш зв’язок з релігійним суспільством заважає нам рости духовно, треба його залишити і сміливо йти вперед. Є абсолютна перспектива і відносна. Коли між ними виникає розбіжність, треба відмовитися від відносної і прийняти абсолютну. Якщо мій внутрішній голос, моя духовна совість, вирішить, що це коло людей не може по-справжньому допомогти мені, то я повинен буду з важким серцем залишити їх і спрямуватися до своєї мрії — туди, куди веде мене духовна совість. Будь-який інший напрямок буде просто лицемірством, що завадить моєму справжньому прогресу. Якщо ми щирі у своїх намаганнях, то ніхто у світі не зможе нас зупинити чи обдурити, окрім нас самих.
न हि कल्याणकृत्कश्चिद्दुर्गतिं तात गच्छति ॥
на ƨі калйа̄н̣а-крит каш́чід
не ! доброчесні справи будь-які
дурґатім̇ та̄та ґаччƨаті (Бґ 6.40)
до лихої долі, дорогий мій, ведуть
Тому ми повинні бути щирими та завжди вірними собі й Верховному Господу.
Учень: Після того як духовний наставник пішов, як його учні повинні продовжувати його місію?
Шрідƨар Маƨарадж: Вам не можна нехтувати своєю совістю. Можливо, вам доведеться битися як воїнам, що рятують свою країну, свій народ чи свою честь. Оточення не залежить від вашої примхи. Ваше оточення може повністю збивати з пантелику, але вам не можна втрачати мужності, хоч би як повернулася доля. Якою б важкою не була битва, ви повинні битися як воїни. А інакше — де ваша віра у свою справу?
Можуть виникнути непорозуміння та потрясіння. Точніше, вони неодмінно прийдуть. Може статися, що навіть віддані боротимуться один з одним, але ми не повинні припиняти проповідь Маƨапрабƨу, попри всі розбіжності. Потрясіння обов’язково прийдуть, адже наш улюблений Ґуру залишив нас! На наші голови звалилося велике лихо! Чи зможемо ми після цього жити в мирі та спокої? Нам доведеться витримати всі труднощі, що неодмінно прийдуть до нас. Незважаючи ні на що, ми повинні залишатися щирими. Нам треба гідно зустрічати будь-які виклики долі. Вони приходять, щоб навчити нас рухатися в правильному напрямку.
Те, що дав наш духовний учитель, ми усвідомили лише частково. Тепер обставини склалися так, що нам доводиться на кожному кроці ретельно розбиратися в собі. Ми повинні аналізувати себе. Самоаналіз (атма-нікшепа) почався. Ми на випробуванні. Що ми сприйняли від нашого духовного наставника і як? Чи дійсно, чи тільки формально? Прийшов час очищення, час випробувань — чи ми справжні учні, послідовники, чи тільки зовнішньо і за словами належимо до наших наставників? Яким має бути справжній учень? Ми знаходимося в цьому релігійному суспільстві, але яка глибина наших духовних переконань? Яке наше ставлення до вчення нашого наставника? Наскільки глибоко воно вкоренилося в нас? Вогонь прийшов, щоб випробувати нас — чи витримаємо ми? Чи справді ми прийняли вчення Ґурудева, або це лише імітація? Цей вогонь покаже все.
В оточенні карми
Отже, не слід боятися жодних ворожих обставин. Кришна каже в “Бƨаґавад-ґіті” (2.32): «Щасливий той кшатрій, якому випадає така битва».
सुखिनः क्षत्रियाः पार्थ लभन्ते युद्धमीदृशम् ॥
сукхінаƨ̣ кш̣атрійа̄ƨ̣ па̄ртха
удачливі воїни, Арджуна
лабƨанте йуддƨам і̄дриш́ам
знаходять битву таку
Ми зіткнулися зі своєю кармою. Вона оточила нас, і нам її не уникнути. Ці потрясіння — плід нашої власної карми, і причина їх — у нас самих. Тож не слід нікого звинувачувати. Слід гідно зустрічати будь-які обставини.
Ми повинні ретельніше вивчити все те, що, як нам здавалося, ми «зрозуміли». Кожен повинен запитати себе: «Де я? Що мені потрібно насправді? І наскільки сильно я прагну чогось справжнього?» Всі ці речі повинні бути виражені та оприлюднені. Отже, це і є справжнє поле садƨани, або духовної практики. Усі ці труднощі необхідні для нашого розвитку та справжнього прогресу. Інакше ми можемо не зрозуміти, що таке прогрес. Ми станемо лицемірами, які надають іншим той самий фальсифікат. Тому потрясіння необхідні, щоб дати нам змогу очиститися.
Всевишній Бог не помиляється. Він керує всім, що відбувається у світі. Тому це не наша відповідальність. Нам не дано керувати тим, що оточує нас. Наша відповідальність лежить лише на нас самих. А все навколишнє перебуває в руках Господа. Він не зробить мені нічого поганого. Якщо я щирий, то повинен знайти свою роль у цьому світі, яка виражає мою віру в Нього. Наша стійкість у будь-яких обставинах покаже силу нашої віри. Нас будуть випробовувати, щоб перевірити, чи справжні ми воїни.
Може статися що завгодно, але нам доведеться мужньо це прийняти. Я не повинен забувати мого Господа, мого Ґуру, мого Ґауранґу, моїх Радƨа-Ґовінду за жодних обставин. Хоч би як було погано, я повинен стояти з високо піднятою головою і говорити: «Так! Я слуга цього клану, цієї сампрадаї. Нехай усі мене залишать, але я стоятиму тут один!» З таким ставленням ми повинні йти далі, якими б не були обставини. Тоді ми отримаємо визнання: «Так, хоча становище важке, він не залишив своїх ідеалів». Тоді наші старші будуть нами задоволені.
Ми повинні проаналізувати себе. Наскільки ми егоїстичні? Який відсоток небажаних звичок, анартх, все ще присутній у нашому серці? Наскільки до справжньої віри домішані нечистоти карми, гьяни, ментальних бажань та іншої скверни? Ці забруднення мають бути виявлені та усунені різними методами. Якщо ми прагнемо до істинного блага, ніхто не зможе нам перешкодити. З таким настроєм ми повинні рухатися вперед. Тоді ми зрозуміємо, що є що.
Навіть Христос сказав своїм учням:
— Один із вас зрадить мене.
Юда був одним із дванадцяти, тому Ісус сказав:
— Серед вас дванадцяти є той, хто цієї ночі віддасть мене в руки ворога.
Навіть таке можливо. Далі він сказав:
— Навіть ти, Петре, тричі зречешся мене, перш ніж прокричить півень.
— О, ні, ні, ні, як я можу зректися тебе?
Але ніякої гордості не потерпить Господь у Своєму відданому. Він хоче, щоб відданий повністю вручив себе Йому.
— Ні, ні, — сказав Петро, — я твій вірний слуга.
Не повинно залишитися навіть такого виду егоїзму. Петро, який був серед них лідером, також був викритий. Отже, ніякої гордості Господь не терпить.
Віддані Бога — просто інструменти в Його руках. Один мусульманський цар шукав підлесника. При дворі царів завжди були підлабузники, які підтакували будь-якому слову володаря. Отже, він оголосив, що йому потрібен підлесник, і охочих було безліч. Цар почав питати кожного:
— Ти вважаєш, що впораєшся з обов’язками?
— Так, я зможу.
— А я думаю, що ні.
— Помилуйте, ваша величність, я впораюся.
Так усіх прогнали, крім одного. Цар сказав йому:
— Думаю, ти не впораєшся з роботою підлесника.
— І я так думаю, — відповів він.
— Ні, ні, ти зможеш, ти найпридатніший.
— Так, я найпридатніший.
— Ні, ні, я маю сумнів.
— Так, я також сумніваюся.
Тоді цар сказав:
— Ось людина, яка мені потрібна.
Ті, хто наполегливо наполягали на своїй придатності, були відсіяні та відкинуті. Отже, наша душа повинна бути гнучкою в служінні Господу. У нас не повинно бути ніякого его. Звісно, я маю на увазі зовнішнє его, тому що всередині нас є вічне его, з яким душа входить у вище царство Боже. Це зовсім інша справа. Але матеріальне его має повністю зникнути. Нехай воно згорить до тла.
І ми маємо бути повністю сфокусованими на нашій меті — досягненні істини. Дроначарья був наставником у військовому мистецтві, астра-ґуру Пандавів. Одного разу, щоб перевірити успіхи своїх учнів, він помістив на верхівку дерева мішень у формі птаха. Він попросив братів підходити по черзі і прицілюватися. Юдƨіштгіра вийшов вперед. Дроначар’я сказав йому:
— Приготуйся вразити цього птаха. Ти готовий?
— Так.
— Що ти бачиш?
— Птаха.
— Ще щось?
— Так, усіх вас.
— Відійди.
Потім підійшов ще один брат. Дроначар’я сказав йому:
— Врази око цього птаха. Твоя стріла повинна його пронизати. Цілься. Що бачиш?
— Птаха.
— Ще щось?
— Дерево.
— Відійди.
Настала черга Арджуни.
— Приготуйся! — сказав йому Дроначарья.
— Так, мій учителю, я готовий.
— Бачиш птаха?
— Так, бачу.
— Дерево?
— Ні.
— Цілого птаха?
— Ні.
— А що?
— Тільки голову.
— Всю голову?
— Ні.
— А що?
— Тільки око.
— І більше нічого?
— Більше нічого.
— Чудово, мій хлопчику. Стріляй!
У житті ми повинні мати таку мету, заради якої будемо готові пройти через будь-які випробування та не злякаємося навіть смерті. Якщо мої близькі стануть ворогами, це нічого не змінить. Мій єдиний власник — Він. І Він не терпить жодних конкурентів. Він — Абсолют. Він — мій Абсолютний Владика. Він ніколи не розділить цю владу наді мною з кимось іншим. У такій свідомості я маю йти туди, куди веде мене духовна совість. З волі Божої друзі можуть перетворитися на ворогів, а вороги можуть стати друзями. Але я завжди повинен залишатися вірним своєму ідеалу. Якщо в мене є прагнення розвиватися, то мені доведеться не раз щось відкидати, а щось починати спочатку. На шляху самопізнання цього не уникнути.
У школі не всі переходять до наступного класу. Дехто не справляється, і нам доводиться зустрічати нових однокласників. Знову ми рухаємося вперед, і знову в нас нові товариші, а старі можуть залишитися позаду. Це цілком природно. Це не означає, що ми недоброзичливі до них. Ми співчуваємо їм. Ми будемо намагатися зробити все можливе, щоб допомогти їм. Проте це все одно може статися. Ми не можемо цьому запобігти, адже така природа духовного життя. Таким чином, абсолютні та відносні принципи постійно зіштовхуються. Коли ми бачимо їхнє зіткнення, то маємо прийняти абсолютне, а відносним пожертвувати.
В’язниця розуму
Проте, відносне теж необхідне. Хлопчик має повністю довіряти своєму вчителю в початковій школі, інакше йому буде важко навчатися. Він не повинен думати, що все, чого навчає його вчитель, — неправдиве або низькоякісне. Коли він виросте, то прийме іншого вчителя, щоб здобути вищу освіту. Але це не означає, що початковий вчитель буде знецінений або ображений. Ми повинні приймати все, що співвідноситься з вченням нашого Ґуру, все, що може ще більше просвітити нас, і все, що допоможе нам ясніше зрозуміти слова нашого Ґуру.
Інакше, що ж тоді я заточив у в’язниці свого розуму за допомогою своєї вченості? Хіба можна обмежити Бога? Він безмежний. Тож чи маю я дотримуватися лише того, що зміг заточити у клітину свого розуму? Що це насправді? Чи живе моє розуміння, чи воно застигло? Чи є в цьому розвиток? Чи розвивається те, що я отримав від свого духовного наставника? Чи це все, і я досяг безмежного рівня, звідки вже нікуди прогресувати?
Чи повинні ми думати: «Те, що я зрозумів, є абсолютним?» Ні! Ми не осягнули всього. Нам ще треба розвиватися і багато чого пізнавати. Сам Брахма каже: «Владико, я повністю обманутий Твоєю силою. Я ніде». Той, хто має справжній зв’язок з Нескінченним, не може не вигукнути: «Я ніщо». Це повинно бути головним акцентом. Шріла Кришнадас Кавірадж Ґосвамі, автор найвеличнішого твору в Ґаудійа-вайшнавізмі, каже (ЧЧ, 1.5.205):
পুরীষের কীট হৈতে মুঞি সে লঘিষ্ঠ ॥ ২০৫ ॥
пурі̄шера кі̄т̣а ƨаіте мун̃і се лаґƨішт̣ха
«Я нижчий за гнойового черв’яка».
Такі його слова, і він говорить їх так щиро! Чи потрібно нам соромитися говорити про свої негативні якості та усвідомлення своєї недосконалості? Адже для учня це справжнє багатство. Оскільки Кришнадас Кавірадж виявив такий настрій покаяння, ми схиляємося до його стоп. А якщо хтось каже: «Я пізнав усе. Бог, Чайтанья — мій учень», таку людину слід вважати найбільшим ворогом в історії!
| << 4 глава | Зміст | 6 глава >> |